Казка — неправда!
Про чоловіка, що женився на жінці з дітьми, у нас у суспільстві прийнято озиватися з повагою: «Він виховує чужих дітей». Як виховує й виховує чи взагалі — це інше питання, що задають далеко не все. А от при слові «мачуха» в очах нерідко з'являється ледь чи не переляк. Як же, образ злої мачухи, що повторюється в казках майже всіх народів миру, змушує заздалегідь жалувати бідних сиріт, згадуючи те халепи Хлопчика-З-Пальчика із братами, те нелегку долю Сплячої красуні. І, звичайно, бідну Золушку, що чудом урятувала від сваволі мачухи-тирана. Але в житті всі аж ніяк не так однозначно. Втім, і казки теж адже не так прості, як здається на перший погляд.
Чому найдобріший і лісник, що обожнював свою дочку, не заступився за Золушку, що кривдила мачуха? Він боявся свою дружину? Але тоді навіщо потрібно було женитися на такому чудовиську? З погляду сучасного психоаналізу, цей тато напевно виріс у родині, де головної була мати, тому він сприймає жіноче керівництво (а точніше — жіночий диктат) як належне. Напевно й перша дружина була в нього твердої й владної. До речі, у деяких перекладах зовсім не говориться, що мама Золушки вмерла. Мол, жив-був лісничий і була в нього дочка… Можна припустити, що мама цієї дочки зовсім не вмерла, а просто втекла, залишивши дочку батькові, щоб не зв'язувати собі руки. Але оскільки батько звик до жіночого керівництва, він поступово почав робити главою родини… дочку. Принаймні, балував її понад усяку міру. Особливо добре це відчувається в пісеньці з нашого мультфільму про Золушке: «…И в дочку своєї він не сподівався душі: для дівчинки милої й сонце світило, і дрізд розспівував, і ведмідь танцював…». А потім, коли він зумів-таки найт
і владну дружину, йому волею-неволею довелося передати їй кермо влади. Так що головної психотравмой для ребенка з'явився зсув із сімейного трону… А якщо згадати пушкінську «Казку про мертву царівну…»? Там де був тато? Самоусунувся, прикриваючись царськими турботами? Мотив «повести ребенка в ліс і залишити там на поживу вовкам» є присутнім у багатьох казках. Тобто тато настільки «забитий» своєю новою дружиною, що вже навіть і не заперечує проти такої атаки на ребенка. І хоча казки про злих вітчимів з подібним сюжетом пригадати складніше, у цілому причина конфлікту та же — безхарактерний, безвладний батько, що не може захистити свого ребенка й взагалі слабко представляє, чого хоче від життя. Так що відповідальність за появу злих мачух і вітчимів несуть насамперед рідні батьки. До речі сказати, лісник адже теж недолюблював своїх прийомних дочок і, будь у нього можливість і характер, напевно відігрався б на них за Золушкины сльози.
Втім, схоже, у сучасних «мачух» і «золушек» проблеми трохи інші. Спробуємо розглянути деякі з них.
Легко чи бути мачухою?
Вернувшись із миру старих казок у день сьогоднішній, чесно говорячи, не дуже-те віриться в існування справжніх злих мачух. Може, тому, що материнський інстинкт, як правило, дозволяє жінці знайти тепло й потрібні слова для будь-якого ребенка. Може, тому, що жінка, що щиро любить чоловіка, не може погано ставитися до його дітей (втім, це справедливо й для чоловіків, що вступають у шлюб з жінкою, що має дітей). А може, тому, що страхаючий, образливий штамп «мачуха — виходить, зла» нерідко змушує жінок ледве чи не підлещуватися перед дітьми чоловіка. Така модель поводження таїть у собі дві небезпеки: по-перше, вона легко перетворює жінку в жертву — діти, відчувши цей страх, зможуть легко маніпулювати дорослою людиною. А по-друге, якщо у жінки є й свій ребенок, він у такій ситуації буде обділений увагою — у той час як мама набирає окуляри в новій родині, створюючи собі репутацію «доброї неньки» в очах нового чоловіка, його родичів і громадськості, її рідне дитя почуває себе ледь чи не кинутим напризволяще долі. Як це ні дивно (особливо на тлі старих казок), подібні ситуації не так вуж рідко зустрічаються в наш час. Висновки настільки несподівані, наскільки й очевидні: помнете, що діти чоловіка хоч і мають потребу в материнській турботі, але всі же якось жили до вашої появи в їхній долі, до тому же поруч із ними залишається рідний батько, а поруч із вашим ребенком, крім вас, поки нікого немає. Тому що на відміну від більшості жінок, які практично з першого же дня почувають відповідальність за всіх дітей, що живуть із ними під одним дахом, більшість чоловіків далеко не відразу «стають батьками» навіть для своїх власних дітей — їм потрібно час, щоб звикнути до нового положення. Крім того, саме продовжуючи піклуватися про своєму ребенке як звичайно, ви покажете, що ви гарна мати, і діти до вас потягнуться самі — їм теж захочеться, щоб про їх так же піклувалися. І в цьому випадку відносини з ними буде налагодити набагато легше — вони самі будуть намагатися завоювати вашу любов і вашу увагу.
Ще один підводний камінь «складносурядної родини» — дитячі образи. Те, що ребенок образився на мачуху або вітчима, не завжди означає, що з ним дійсно погано обійшлися. Просто те, що рано або пізно, легко або складно, але все-таки прощається рідним людям, нерідним простити буває сутужніше. Так, наприклад, підліток у відповідь на догану батька із приводу пізнього повернення може викликнути: «Ну чому ти не хочеш мене зрозуміти!». Вітчимові він напевно заявить: «Ти мені не батько, тобі на мене наплювати, от і не лізь у моє життя!». З дівчинками-підлітками ладити ще складніше — нерідко навіть рідним матерям. Що вуж говорити про мачуху, який, у дитячому розумінні, по визначенню покладена роль гнобительки «бідної Золушки»! Що же робити? Не намагатися виховувати ребенка доти, поки ви не заслужите його повагу й не побудуєте досить довірчі відносини — тобто, по суті, не станете для нього рідною людиною. У противному випадку відповіддю на ваші зауваження й ради буде лише агресія. І, звичайно, насамперед спробувати досягти максимального взаєморозуміння із чоловіком (або дружиною), у тому числі й у питаннях виховання. Адже батькам, що живуть у згоді, безумовно, легше ростити дітей.
Тато або «кіт у мішку»?
Не коштує навіть маленькому ребенку говорити, начебто ви виходите заміж тому, що хочете, щоб у нього був тато. По-перше, це свідома брехня. Якщо саме це для вас було б найважливішим, ви спробували б будь-якими засобами зберегти попередній шлюб і, отже, рідного батька для ребенка. Ви скажете, що ваш перший чоловік на цю роль не годився, а другий гарний у всіх відносинах? Але адже першого ви теж уважали таким, поки не прожили з ним у шлюбі якийсь час? Тобто, погодитеся, ефект «кота в мішку» всі же є присутнім і додає хвилювань і вам, і вашому ребенку. Але це не виходить, що ви не можете спробувати створити нову, щасливу родину — родину, у якій кожному дістанеться й любов, і турбота.
По-друге, така заява провокує в ребенка завищені вимоги до нового члена родини. Якщо його відносини з вітчимом будуть складатися нелегко, у нього може виникнути цілком зрозуміле невдоволення — чому це мама не поспішає позбавити мене від батька, що мені не подобається? Але, звичайно, це зовсім не означає, що, вступаючи в повторний шлюб, інтереси ребенка можна не враховувати. У черговий раз зважуючи все за й проти нового союзу, задайтеся питанням, що ваш новий обранець здатний дати вашому ребенку, зможе чи ваш ребенок його поважати й, в остаточному підсумку, полюбити. Саме так, через призму дитячого сприйняття, ви, можливо, побачите те, чого дотепер не розглянули у вашім майбутньому чоловіку.
Кожний ребенок повинен одержати досить розумний батьківської любові — вона є свого роду щепленням від виникнення в майбутньому комплексів, труднощів у спілкуванні, необґрунтованій ревнощах і нездорових відносинах у його власній родині. Дитячі образи нікуди не йдуть — вони залишаються з людиною на все життя. Адже найчастіше вони отримані від самих рідних людей, батьків, яким ребенок довіряє беззастережно й кожне слово яких уважає істиною апріорі. Звичайно, взрослеющий людина багато чого переосмислює, деякі мотиви батьківських учинків стають йому зрозумілі й до многому він починає ставитися інакше. Звичайно, психологами придумана безліч методик моральної ревізії й реанімації людської душі. Однак психологічна травма, отримана в дитинстві, — та же хвороба, що, як відомо, попередити легше, ніж лікувати. А душу — особисто я в цьому переконана — вилікувати ще складніше, ніж тіло. І тому залишається побажати, щоб у всіх батьків вистачило мудрості, терпіння й любові й для своїх дітей, і для приймалень, адже, зрештою, чужих дітей не буває
|
